Ех…Отто були часи… Що тут говорити…
Кричав, гукав, боровся, віру захищав…
Просто аж так хотілося вільніше жити…
І серцем стяг жовто-блакитний я тримав.

Сьогодні що? Хоронять боротьбу,
Усе у що життям повірив – нищать,
І хоч не чувся Українцем я в Криму,
Та міг душею полетіти вище й вище.

Майбутнє в стада баранів лише одне,
Їх пострижуть, помиють та поріжуть…
І бекання та крики вже не буде головне,
Їх просто виріжуть як непотрібну грижу.

Що кажете? Вона – працює? Та невже?
Чомусь і далі криза й безробіття силує країну,
Її роботу з жахом оцінив би Фаберже,
Адже так «тонко» вкрасти лише їй під силу .

А ще у нас «бандюга Я» теж високо піднявся,
А що там гріх? Хрестився, церкву збудував і все,
Обіцянками та грошима у владу міцно вмурувався,
У нього ненависть до українського понад усе.

Втікати все життя? Куди податися? Навіщо?
До бійні й так , немов скотинку, скоро підведуть,
Відтягнуть смерть подалі лише ті хто має «кришу»,
Решту ж очікує короткий, всім нам відомий путь.

Слізьми й благанням тут вже не зарадиш,
Свободи, права гірко плакати давно нема,
А що ти смертнику перед петлею скажеш?
Він так вже не почує, не тим забита голова.

Дітей шкода, у них, мов шмата, рване все майбутнє,
Цигарок пачка, пляшка горілки, кулаки, війна…
І хоч стараєшся щось крикнути, бути почутим,
Та в смерті нашої, до блиску вже наточена коса.

Ех…Отто були часи… Що тут говорити…
Радів і вільно жив, боровся та кричав,
Просто аж так хотілось чистотою вмитись…
Всім серцем віру у майбутнє обіймав…

автор : Ярослав Клочник